Кум порадив сказати синам щоб розкопали горб

Іван Нечуй-Левицький

Кайдашева сім'я (Скорочений переказ, дуже стисло)

Недалеко від міста Богуслава, біля річки Росі, розкинулося село Семигори. Воно потонуло у вербах і садках. Під однією горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Одного літнього дня старий Кайдаш сидів у повітці й майстрував. Його сини, Карпо і Лаврін, готували тік для нового врожаю і розмовляли про дівчат. Лаврін пропонував старшому брату сватати то одну, то іншу дівчину, але тому всі не подобалися. Карпо хотів робочу та проворну, та щоб була трохи куслива, як муха в Спасівку. Тоді Лаврін порадив йому взяти Мотрю Довбишівну. Для себе ж він хотів дружину тиху та лагідну й гарну, як квіточка. Батько вискочив і нагримав на синів, що вони не працюють, а лише язиками плетуть у святу п'ятницю. Надвечір вийшла Маруся Кайдашиха, висока, рівна, з сірими очима, тонкими губами та блідим лицем. Замолоду вона служила в панів і набралася від них пихи та облесливості. Омелько Кайдаш постився щоп'ятниці, щоб не втопитися. Почувши дзвін, покинув роботу й пішов до церкви. Потім зайшов до пана отримати гроші за зроблені вози і збирався йти додому, але ноги самі понесли його до шинку. Там він і залишив половину своїх грошей. Розмовляючи з кумом, почав скаржитися, що йому доводиться щодня лагодити вози та осі, що ламалися, коли котилися з крутого пагорба біля самого Кайдашевого двору. Кум порадив Омелькові сказати синам, щоб розкопали горб, бо у старого й так багато справ. Добряче підпитий Кайдаш ледве приліз додому.

Другого дня Кайдаш поїхав на ярмарок, а синам звелів розкопати горб. Ті не захотіли, відказавши, чи їм, мовляв, більше за всіх потрібно. Хай хтось почне, тоді й вони щось там копирснуть.

Увечері Карпо пішов до Мотрі Довбишівни. Та підмазувала хату. Дівчина посміялась із Карповоґо залицяння, і цим його ще більше розпалила. Через два тижні парубок заслав старостів до Мотрі, й старі пішли на розглядини до Довбишів.

Мотрині батьки привітно прийняли гостей, Кайдашиха солодко промовляла до кожної чарки, хвалилася, які в неї тихі та слухняні сини, хоч Карпо зроду таким не був.

Після другої Пречистої Карпо повінчався з Мотрею, весілля гуляли чотири дні. Наступного дня свекруха розбудила невістку раненько, стала повчати, як піч топити, борщ варити, хоч Мотря давно вже це вміла, а сама ж лежала, ніби нездужала. Кайдашиха дурила невістку, радіючи, що знайшла "добру робітницю". Та ж спочатку терпіла, а потім почала огризатися, бо була не з таких, "щоб комусь покорятись".

Мотря виконувала всю важку роботу по дому, а Кайдашиха навіть хату лінувалася підмести. Це помітили чоловіки, зчинилася сварка. Наступного дня Мотря почула, як свекруха розповідає сусідці про неї, що вона нібито лінива та невміла, прийшла до них із порожньою скринею. Розсердившись, вирішила теж вдати недужу й нічого не робити. Жінки знову посварилися, Кайдашиха поскаржилася старому, той хотів провчити невістку, але Карпо не дав. До Різдва Мотря чекала, що свекруха подарує їй щось з одежини, але та відрізала їй лише шматок грубого полотна, а тонке сховала в скриню, хоч пряли все разом.

Настало літо. Кайдаші вижали свій хліб і пішли заробляти до пана. Молоді були проворніші й нажали більше, ніж батьки. Восени Мотря народила сина. Кайдашиха полюбила онука, няньчила його, й сварки трохи стихли. Карпо відчув себе хазяїном, рівним батькові.

Коли стали шити сорочки, Маруся Кайдашиха покроїла всім з товстого полотна, а собі — з тонкого, бо вона, мовляв, до панів ходить, незручно буде. Мотря стала прясти собі окремо, а коли свекруха хотіла забрати зі злості мотовило, то не віддала. На крик прибігли чоловіки. Кайдаш став кричати на невістку, що через неї зчинилася така буча, хотів навіть ударити, тоді втрутився Карпо й так відштовхнув батька, що той аж упав.

Наступного дня Омелько зробив два мотовила. Свекруху брала злість, тим більше, що невістка стала прати сорочки лише свої й Карпові. Якось Мотря спекла невдалий хліб, і борщ недобрий ви йшов. Усі висловили своє невдоволення. Невістка розсердилася й стала варити лише на свою сім'ю. Кайдашиха зчинила крик — і з того часу сварки не втихали. Треба було відділятися. Добудували части ну хати, й Карпова сім'я перейшла туди жити. Батько змушений був віддати синові частину поля й худоби, щоб він став повноправним господарем.

Перед Зеленими Святами (Трійцею) Кайдаш послав сина до млина. Лаврін їхав і милувався природою. Раптом побачив дівчину, схожу на велику червону квітку. Його так вразила її врода, що хлопець пішов за нею, дізнався, хто вона й де живе. Це була Мелашка з Бієвців, з бідної сім'ї Балашів.

Щовечора Лаврін бігав на побачення, й Кайдаші змушені були погодитися на його одруження і їхати на розглядини.

Кайдашиха, одягнувши найкраще, їхала на возі й пишалася та все чекала побачити багату хату майбутньої невістки. Але хата виявилася вбогою, а двері низькими, тому Маруся вдарилася, розсердилася, і тільки побачивши маленьких сестричок і братиків Мелашки, пом'якшала, бо любила дітей. Пригощали варениками із суницями, тісто було темне, тому Кайдашиха виїла тільки ягоди. Глянула на маленьку проворну постать дівчини й подумала, що невелика буде з неї поміч. Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.

Тиждень Мелашка жила, як у раю, не помічаючи часто п'яного свекра й неласкавих поглядів свекрухи, милуючись із Лавріном за пасікою.

Мелашка була молода й негожа до важкої роботи, і свекруха почала її лаяти та глузувати з неї.

Якось Кайдашиха звеліла невістці вимісити тісто в діжі, а та не могла навіть дна дістати. Увійшов голодний Кайдаш, став гримати на жінок. Маруся вказувала на незугарну невістку. Старий послав Мелашку до Мотрі позичити хліба, Кайдашиха заперечила, закричала, що в тієї й снігу торішнього не випросиш. Мотря це почула й собі зарепетувала. Колотнеча розпочалася знову.

Кайдашиха все частіше нападала на Мелашку, Мотря теж її недолюблювала, бо та жила разом зі свекрухою.

Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, не пускала навіть провідати родину.

Коли, нарешті, Мелашка ступила на батьківський поріг, то виплакала всі сльози, розповідаючи про своє життя. Мати порадила дочці не потурати свекрусі і, як Мотря, не мовчати.

Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче. Кайдашиха скинула на неї усю роботу, п'яний свекор зганяв на ній усю злість, а через сіни шипіла Мотря. Навіть Лаврін утомився за неї заступатися.

Настав Страсний тиждень перед Великоднем. До Кайдашів зайшла дуже богомольна баба Палажка Солов'їха. Вона умовила відпустити Мелашку до Києва на прощу, адже тоді благословення впаде на всю сім'ю.

Мелашка почувала себе вільною та щасливою, обійшла з прочанами всі церкви й раптом вирішила, що не повернеться в те пекло. Непомітно відстала від гурту й найнялася до проскурниці на роботу.

Коли прочани помітили, що немає молодиці, почали її шукати, а не знайшовши, повернулися додому. Зчинився великий крик, Кайдашиха винуватила бабу Палажку, а та сказала, що через Кайдашиху Мелашка покинула дім. Лаврін чекав, що жінка повернеться, але її все не було. Постановили йти до Києва шукати її.

А Мелашка тим часом жила в доброї жінки, як у Бога за пазухою: ніхто не лаяв, й шматок хліба мала. Тільки за Лавріном сумувала. Лаврін обходив усі церкви, розпитуючи людей. Дійшов і до тієї, біля якої служила Мелашка.

Жінка як побачила блідого та смутного свого любого чоловіка, не витримала й кинулася зі слізьми до нього. Свекруха пообіцяла, що не зачепить молодшу невістку й словом, аби та повернулася. І дотрималася обіцянки. Незабаром Мелашка народила сина.

Між жінками в Кайдашевій хаті настав лад. Але не порозумілися батько із сином. Лаврінові самому хотілося господарювати, він не хотів слухати лайливого батька.

Старий образився, відійшов від господарства. Заробляв гроші майструванням і все пропивав у шинку, поки не стали ввижатися чорти. Через деякий час нечиста сила завела Старого Кайдаша на греблю, а вранці його знайшли утопленим.

Поховали Омелька Кайдаша з почестями. На четвертий день стали ділити спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити порівну. Поділили самі, але Мотрі здалося, що Лаврінова частка більша. Кинулася переміряти. Зчинилася сварка. Карпо хотів ще половину пасіки й худоби, але мати нагадала, що і їй належить частка, а також те, як Карпо бив батька кулаками.

Пішли у волость, а там присудили Лаврінові все батькове добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря ледь не скрутилася від такої звістки. Відтоді не стало миру між Кайдашенками.

Якось Мелашка підмела сіни й не встигла винести сміття. Прибігла Мотря, розкидала його, лаючи та ображаючи Мелашку. Та не змовчала і почала й собі лаятися. Увечері Кайдашиха почула, як на горищі кричать їхні кури. То Мотря шукала свою курку й позбирала яйця, які та нібито знесла у них. Лаврін відставив драбину, Карпо кинувся рятувати жінку. Брати дуже посварилися, а Мотря потовкла усі назбирані в пазуху яйця. Вона заборонила своїм дітям брати від баби-злодійки гостинці.

Через розбитий дитиною кухоль жінки перебили одна в одної всі горщики. Чоловіки ледве розборонили їх. Кайдашиха тицьнула Мотрі в лице дулю, але поцілила в око. Мотря вхопила деркача й тикнула його свекрусі так, що виколола око. Зчинилася бійка. Кайдашиха побігла скаржитися у волость. Громада присудила Карпові "одірвати" свою хату й поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну, а Мотрі — відсидіти два дні "в холодній".

Сім'ї помалу помирилися. Брати стали для зручності разом орати, сіяти, возити сіно й хліб, найматися з возами й заробляти гроші.

Громада обрала Карпа десяцьким. Перш за все той звелів розкопати той проклятий горб біля їхнього двору. Громада хотіла поновити свої права після скасування кріпацтва, але хитрий жид обдурив її, взявши підкупом в оренду громадський шинок.

Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилася на Мотрю, а невістки були у згоді між собою. Лаврін любив Мелашку, ніколи й пальцем її не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла Карпа, але той відмовчувався.

Якось Мотрині кури поклювали огірки в Мелашки. Кайдашиха кинула палицю й перебила ногу півневі та вбила двох курчат. Коли Лаврінів кабанчик заскочив у Мотрин город, йому перебили спину. Кайдашиха впіймала Мотриного півня, зарізала і вкинула в борщ. Мотря про це дізналася й поскаржилася чоловікові. Потім закрила Лаврінового кабана, котрий убрався у шкоду. Ті зачинили Карпового коня. "Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно-й понуро". Почалася сварка, лайка. Карпо кинувся визволяти коня, йому на перешкоді стала мати, він її труснув так, що та ледве вирвалася. Син побіг за нею з дрючком. Кайдашиха побігла скаржитися, і волость присудила Карпові або десять різок, або заплатити матері п'ять карбованців, перепросити й помиритися.

Карпо вибачився перед матір'ю. На деякий час настало перемир'я. Літо принесло нову незгоду через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не давала плодів, то й не було лиха. Цього літа вродила дуже рясно, й Лаврінові діти, дізнавшись від баби, що то груша їхнього батька, стали лазити по смачні плоди у Карпів двір, а Мотря їх лаяла й лупцювала. Тепер почали лаятися й чоловіки. У волості присудили ділити урожай порівну. Груша все розрозсталася, Мотря продовжувала ганяти дітей Лавріна. Лаврін не погоджувався продавати грушу, а Карпо — землю з грушею. Та раптом груша всохла — і сім'ї помирилися.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

"Кайдашева сім'я" — соціально-побутова повість-хроніка, в якій на фоні пореформеної дійсності зображується життя, побут української патріархальної родини. Батьки й дорослі діти із сім'ями живуть разом, але не миряться через дрібниці, через власний егоїзм. Багато ситуацій комічних, але чимало й трагічних — коли старша невістка вибиває око свекрусі, молодша через знущання не повертається з прощі додому, син б'є батька й трясе матір, заганяє її у ставок, коли батько не дає спокою рідним через своє пияцтво й від нього ж гине. Відсутність освіти, "поживи для душі", важка праця, нестатки зробили цих людей часом навіть жорстокими.

Разом із тим ми не можемо не замилуватися поетичною, лагідною душею Лавріна, який щиро любив свою дружину й жалів її, любов'ю Кайдашихи до дітей, до красного слівця; працьовитістю селян, їхньою здатністю помічати й сприймати красу природи. Саме в цьому виявляються українська ментальність, національний характер, народна мораль та етика.

Впереди Исус Христос
А. Блок

Глава 1
Рождество

Все шло по плану, но немножко наспех.
Спускался вечер, спал младенец в яслях,
Статисты робко заняли места,
И Матерь Божья наблюдала немо,
Как в каменное небо Вифлеема
Всходила Благовещенья звезда.
Но тут в вертеп ворвались два подпаска,
И крикнули, что вышла неувязка,
Что праздник отменяется, увы,
Что римляне не понимают шуток,
И загремели на пятнадцать суток
Поддавшие не вовремя Волхвы.

Стало тихо, тихо, тихо,
В крике замерли уста.
Зашипела, как шутиха,
И погасла та звезда.
Стало зябко, зябко, зябко,
И в предчувствии конца
Закудахтала козявка,
Вол заблеял, как овца.
Все завыли, захрипели,
Но не внемля той возне,
Спал младенец в колыбели,
И причмокивал во сне.

Уже светало, розовело небо,
Когда раздались гулко у вертепа
Намеренно тяжелые шаги,
И Матерь Божья замерла в тревоге,
Когда открылась дверь и на пороге
Кавказские явились сапоги.
И разом потерявшие значенье
Столетья, лихолетья и мнгновенья
Сомкнулись в безначальное кольцо,
А Он вошел, и поклонился еле,
И обратил неспешно к колыбели
Забрызганное оспою лицо:

"Значит, вот он - этот самый
Жалкий пасынок земной,
Что и кровью, и осанной
Потягается со мной.
Неужели, неужели
Столько лет и столько дней
Ты, сопящий в колыбели,
Будешь мукою моей?!
И меня с тобою, пешка,
Время бросит на весы?"
И недобрая усмешка
Чуть раздвинула усы.

А три Волхва томились в карантине.
Их быстро в карантине укротили.
Лупили и под вздох, и по челу,
И римский опер, жаждая награды,
Им говорил: "Сперва колитесь, гады!
А после разберемся, что к чему".
И понимая, чем грозит опала,
Пошли волхвы молоть, что ни попало,
Припоминали даты, имена,
И полетели головы. И это
Была вполне весомая примета,
Что НОВЫЕ НАСТАЛИ ВРЕМЕНА!

Глава 2
Клятва Вождя

Потные, мордастые евреи,
Банда проходимцев и ворья,
Всякие Иоанны и Матфеи,
Наплетут с три короба вранья!
Сколько их посыпят раны солью,
Лишь бы им взобраться на Синай.
Ладно, ладно, я не прекословлю, -
Ты был первый, Ты и начинай,
Встань - и в путь по городам и весям,
Чудеса и мудрости твори.
Отчего ж Ты, Господи, невесел?
Где они, соратники твои?
Бражничали, ели, гостевали,
А пришла пора - и след простыл.
Нет, не зря Ты ночью в Гефсимане
Струсил и пардону запросил.
Где твоих приспешников орава
В смертный твой, последний час
земной?
И смеется над тобой Варавва -
Он бы посмеялся надо мной!
Был Ты просто-напросто предтечей,
Не творцом, а жертвою стихий!
Ты не Божий сын, а человечий,
Если смог воскликнуть: "Не убий"!
Душ ловец, Ты вышел на рассвете
С жалкой сетью из расхожих слов,
На исходе двух тысячелетий
Покажи, богат ли твой улов?
Слаб душою, и умом не шибок,
верил Ты и Богу, и царю.
Я не повторю Твоих ошибок,
Ни одной из них не повторю!
В мире не найдется святотатца,
Чтобы поднял на меня копье,
Если ж я умру, - что может статься, -
Вечным будет царствие мое!

Глава 3
Подмосковная ночь

Он один, а ему не можется,
И уходит окно во мглу,
Он считает шаги, и множится
Счет шагов от угла к углу.
От угла до угла потерянно
Он шагает, как заводной.
Сто постелей ему постелено:
Не уснуть ему ни в одной!
По паркетному полу голому
Шаг и отдых, и снова шаг,
Ломит голову, ломит голову,
И противно гудит в ушах!
Будто кто-то струну басовую
Тронул пальцем и канул прочь,
Что ж не спится ему в бессонную,
В одинокую эту ночь?

Вином упиться? Позвать врача?
Но врач - убийца, вино - моча.
На целом свете лишь сон и смех,
А Он в ответе один за всех!

И как будто сдирая оспины,
Вытирает он пот со лба.
Почему, почему, о, Господи,
Так жестока к нему судьба?

То предательством, то потерею
Оглушает всю жизнь его.
"Что стоишь ты там, за портьерою?
Ты не бойся меня, Серго!
Эту комнату неказистую
Пусть твое озарит лицо!
Ты напой мне, Серго, грузинскую,
Ту, любимую мной, кацо,
Ту, что деды певали исстари,
Отправляясь в далекий путь,
Спой, Серго, и забудь о выстреле,
Хоть на десять минут забудь!
Но полно, полно, молчи, не пой!
Предал, подло - и пес с тобой!
И пес со всеми - повзводно в тлен!
И все их семьи до ста колен!"
Повсюду злоба! Везде враги!
Ледком озноба - шаги, шаги.

Над столицами поседевшими
Ночь и темень, хоть глаз коли,
Президенты спят с президентшами,
Спят министры и короли.
Мир, гремевший во славу маршами,
Спит в снегу с головы до пят,
Спят министры его и маршалы.
Он не знал, что они не спят,
Что, притихшие, сводки утренней
В страхе ждут и с надеждой ждут,
А ему все хужей, все муторней,
Сапоги почему-то жмут!

Не приказанный, неположенный
За окном колокольный звон!
И, припав на колени, "Боже Мой!" -
Произносит бессвязно он, -

"Молю, Всевышний, Тебя, Творца!
На помощь вышли скорей гонца!
О дай мне, дай же - не кровь, вино.
Забыл, как дальше. Но все равно,
Не ставь отточий
Конца пути,
Прости мне, Отче,
Спаси. Прости. "

Глава 4
Ночной разговор в вагоне - ресторане

Вечер, поезд, огоньки,
Дальняя дорога.
Дай-ка, братец, мне трески
И водочки немного.
Бассан-бассан-бассана,
Бассаната-бассаната.
Что с вином, что без вина -
Мне на сердце косовато.
Я седой не по годам,
И с ногою высохшей.
Ты слыхал про Магадан?
Не слыхал?! Так выслушай.
А случилось дело так:
Как-то ночью странною
Заявился к нам в барак
"Кум" со всей охраною.
Я подумал, что конец,
Распрощался матерно.
Малосольный огурец
Кум жевал внимательно.
Скажет слово и поест,
Морда вся в апатии,
"Был, - сказал он, - говны, съезд
Славной нашей партии.
Про Китай и про Лаос
Говорились прения,
Но особо встал вопрос
Про Отца и Гения".
Кум докушал огурец
И закончил с мукою :
"Оказался наш Отец
Не отцом, а сукою. "
Полный, братцы, ататуй!
Панихида с танцами!
И приказано статуй
За ночь снять со станции.
. Так представь - метет метель,
Темень, стужа адская,
А на нем одна шинель
Грубая, солдатская,
И стоит он напролом,
И летит, как конница,
Я сапог его кайлом,
А сапог не колется.
Помню, глуп я был и мал,
Слышал от родителя,
Как родитель мой ломал
Храм Христа Спасителя.
Бассан-бассан-бассана,
Черт гуляет с опером,
Храм - и мне бы - ни хрена,
Опиум, как опиум,
А это ж Гений всех времен,
Лучший друг на веки!
Все стоим ревмя ревем,
И вохровцы, и зэки.
Но тут шарахнули запал,
Применили санкции,-
Я упал, и Он упал,
Завалил полстанции.
Ну, скостили нам срока,
Приписали в органы,
Я живой еще пока,
Но, как видишь, дерганный.
Бассан-бассан-бассана,
Бассаната-бассаната!
Лезут в поезд из окна
Бесенята, бесенята.
Отвяжитесь, мертвяки!
К черту, ради Бога.
Вечер, поезд, огоньки,
Дальняя дорога.

Глава, написанная в сильном подпитии
и являющаяся авторским отступлением

То-то радости пустомелям,
Темноты своей не стыжусь,
Не могу я быть Птолемеем,
Даже в Энгельсы не гожусь.
Но от вечного бегства в мыле,
Не устройством своим томим,
Вижу - что-то неладно в мире,
Хорошо бы заняться им,
Только век меня держит цепко,
С ходу гасит любой порыв,
И от горести нет рецепта,
Все, что были, - сданы в архив.
И все-таки я, рискуя прослыть
Шутом, дураком, паяцем,
И ночью, и днем твержу об одном -
Не надо, люди, бояться!
Не бойтесь тюрьмы, не бойтесь сумы,
Не бойтесь мора и глада,
А бойтесь единственно только того,
Кто скажет: "Я знаю, как надо!"
Кто скажет: "Идите, люди, за мной,
Я вас научу, как надо!"

И, рассыпавшись мелким бесом,
И поклявшись вам всем в любви,
Он пройдет по земле железом
И затопит ее в крови.
И наврет он такие враки,
И такой наплетет рассказ,
Что не раз тот рассказ в бараке
Вы помянете в горький час.
Слезы крови не солонее,
Дорогой товар, даровой!
Прет история - Саломея
С Иоанновой головой.

Земля - зола и вода - смола,
И некуда, вроде, податься,
Неисповедимы дороги зла,
Но не надо, люди, бояться!
Не бойтесь золы, не бойтесь хулы,
Не бойтесь пекла и ада,
А бойтесь единственно только того,
Кто скажет: "Я знаю, как надо!"
Кто скажет: "Всем, кто пойдет за мной,
Рай на земле - награда".

Потолкавшись в отделе винном,
Подойду к друзьям-алкашам,
При участии половинном
Побеседуем по душам,
Алкаши наблюдают строго,
Чтоб ни капли не пролилось.
"Не встречали - смеются - Бога?"
"Ей же Богу, не привелось".
Пусть пивнуха не лучший случай
Толковать о добре и зле,
Но видали мы этот "лучший"
В белых тапочках, на столе.

Кому "сучок", а кому коньячок,
К начальству - на кой паяться?!
А я все твержу им, ну, как дурачок:
Не надо, братцы, бояться!
И это бред, что проезда нет,
И нельзя входить без доклада,
А бояться-то надо только того,
Кто скажет: "Я знаю, как надо!"
Гоните его! Не верьте ему!
Он врет! Он не знает - как надо!

Дело явно липовое - все как
на ладони,
Но пятую неделю долбят допрос,
Следователь-хмурик с утра на валидоле,
Как Пророк, подследственный бородой
оброс.

А Мадонна шла по Иудее.
В платьице, застиранном до сини,
Шла Она с котомкой за плечами,
С каждым шагом становясь красивей,
С каждым вздохом делаясь печальней.
Шла, платок на голову набросив -
Всех земных страданий средоточье,
И уныло брел за ней Иосиф,
Убежавший славы Божий отчим.
Ave Maria.

Упекли Пророка в респулику Коми,
А он возьми и кинься башкою в лебеду.
А следователь-хмурик получил
в месткоме
Льготную путевку на месяц в Теберду.

А Мадонна шла по Иудее.
Подскользаясь на размокшей глине,
Обдирая платье о терновник,
Шла она и думала о Сыне
И о смертных горестях сыновних.
Ах, как ныли ноги у Мадонны,
Как хотелось всхлипнуть по-ребячьи,
А в ответ Ей ражие долдоны
Отпускали шутки жеребячьи.
Ave Maria.

Грянули в последствии всякие хренации,
Следователь-хмурик на пенсии
в Москве,
А справочку с печатью о реабилитации
Выслали в Калинин Пророковой вдове.

А Мадонна шла по Иудее.
И все легче, тоньше, все худее
С каждым шагом становилось тело.
А вокруг шумела Иудея
И о мертвых помнить не хотела.
Но ложились тени на суглинок,
И роились тени в каждой пяди,
Тени всех бутырок и треблинок,
Всех измен, предательств и распятий.
Ave Maria.

В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки.

- Оце, куме, так натомився, аж спина болить, - промовив Кайдаш.

- Що ж ти таке важке робив? - спитав його кум.

- Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.

Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.

- То застав синiв трохи розкопать шлях, - сказав кум.

- А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, - сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

- Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, - обiзвався чоловiк, - а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси.

- Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, - сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.

- Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до чагарника, - сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. - От i вози були б цiлi.

- Так було б ще лучче. та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, - сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоїй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.

- Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не їдь, то все пiдпирай воза спиною, - сказав кум, - всю спину поколов iк бiсовому батьковi.

- Та, здається, куме, i ти сам котився з тiєї гори з своєю Ганною, вертаючись з хрестин? - обiзвався з кутка чоловiк.

- I як тi люди їздили з такої гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, - говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.

Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому.

Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi.

- Жiнко, одчиняй! - закричав Омелько й почав лупить з усiєї сили кулаком у дверi.

- А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? - крикнула Кайдашиха з хати. - Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.

- Одчини, бо вiкна поб'ю! - репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.

- Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, - обiзвалась з хати жiнка.

Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив її, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками.

Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу.

- Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? - кричав Кайдаш. - Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти.

Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок.

- Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, - сказала Кайдашиха.

- А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! їй-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, - говорив Кайдаш сам до себе, - оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю.

- Яка це iродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При. присягаюсь, що вже бiльше не буду.

Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни.

- О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра. я тобi оддячу!

I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з їх текла патьоками вода. На землi з'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

- Побила мене лиха година та нещаслива! - загомонiла Кайдашиха. - З чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаєш женить сина.

- Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, - сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. - Дулю вiзьмеш, а не грошi.

- От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглої смертi помирать, - обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

- А ти чого обзиваєшся? Матерi твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, - сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку.

- I годi вже тобi! Ще мало того крику, - спиняла мати Карпа.

Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.

Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем.

Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою поїхав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiлої стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлої стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками,