Горбата твір леся мартовича

Мартович Лесь

Присвята Мари Стрільбицькій

Під високим плотом, що відгороджував двірський сад від вулиці, стояли купкою хлопчики, й радилися:

— Ходім попри стайню,— радив Івась.

— А як бугай вибіжить? — сказав Петрусь.

Це найстарший, найбільший і найдужчий межи цими хлопцями. При забаві був завсіди за погонича, а решта хлопців за коней; але надто відважний не був. Як лучи-лась яка небезпека, то він перший утікав; але як при-йшлося видерти кому хліб абощо, то він і до того був перший.

— А я не боюся бугая, — похвалився Митруньо, найменший від усіх.

Стояв поміж хлопцями, неначе маленька печеричка. При забаві був завсіди за лошака, бо не міг бігти враз із іншими, а ще й крайка зсувалася йому аж на коліна та й плутала. Тож усе облишався ззаду.

— А ти ж видів бугая? — запитався його згірдно Петрусь.

— Цому ні? У нас е аз два. Таке мають велике вімня, оо раз.

— Оце раз дурний! Та то корови.

— Коли-бо неня казали, со то бугаї, не колови, бо не дають молока.

Стало на тім, що попри стайню не йти. Для того радив Петрусь піти поза стодолу.

— Добре,— сказали хлопці та й справилися йти. Але Йвась зупинив усіх отакими словами:

— Та що, що індик? — дивувався Никола.

Івась прижмурив одно око, похилив голову набік та й кривився Николці:

— Сьцьо, сьо індик? А вкусить у литку та й око дзьобне!

— Індик має колалі та й клицить, як пес Правда?— питався Митруньо.

Але на нього ніхто не зважав, бо кождий роздумував над тим, чи індика є чого боятися, чи ні. Вийшло-таки, що індика треба боятися, може, гірше, чим гусака.

Отож стало на тім, що й поза стодолу не йти.

Найпроворніший межи всіма Грицуньо мав іще одну раду:

— Знаєте що! Ходім навкруги аж від кирниці. Але за цю пораду Петрусь розлютився:

— А йди ж ти, дурний! Там, на лану, вже така велика озимина, що ми би заблудили. Лиш ґазда або парубок може зважитися туда йти.

Хлопці роздумали, як то страшно блудити озиминою, коли нічо більше не видко, лиш небо й зелені стебла, та й пристали на те, що й довкола не можна йти. Всі посумніли, окрім Митруня, бо він не розумів і не журився тим, куди хлопці йдуть.

Надійшов пастушок, що вів корову на мотузі. Подивився на хлопців та й жалісно йому стало, що не може з ними лишитись, але мусить корову пасти.

— А куда? На гарбату? — запитався сумно пастушок*

— На гарбату! Ходи й ти з нами!— сказав Петрусь. Він завсіди скликав на гарбату всіх, кого здибав, бо

у гурті безпечніше йти, але перед самою панською кухнею рад був усіх спекатися. Пастушок сумно сказав:

— Не можна, бо гоню корову пасти: неня би били. Може, завтра піду з вами.

Найпроворніший поміж хлопцями Грицуньо роздумував завзято над тим, куди би можна зайти до панської кухні, але нічого не міг видумати. Подивився тільки вгору на пліт і, киваючи злегенька головою, сказав:

Лесь Мартович — За межу
Лесь Мартович — Винайдений рукопис про руський край
Лесь Мартович — Хитрий Панько
Ще 5 творів →

Біографія Леся Мартовича

— Ото, мой, коби нас хто попересаджував на той бік: там зараз за садом кухня.

Хлопці приступили до плота та й зазирали крізь шпа-ри, щоби хоч подивитися на ту кухню. Митруньо вздрів багато дерев, а на землі повнісінько всілякого цвіту, що позлітав уже з садовини.

— Ей! Яких же чічок,— дивувався Митруньо.

— Іди, дурний! Йому чічки в голові: аді, онде кухня. Але Митруньо не видів ніякої кухні. Бо одно, що не

знав, у котрім вона місці, а друге: так задивився на цвіт, що на нічого більше не зважав.

Натомість старшенькі хлопці виділи проміж дерева велику двірську кухню. Проворний Грицуньо не перестав над тим думати, як би дістатися до саду. Та й таки додумався. Помітив, що в однім місці надгризли пси трохи плота сподом. Грицуньо радив, щоби поламане пруття трохи виймити, та й буде можна пролізти на другий бік. Але Петрусь боявся, бо:

— Ану ж,— каже,— садівник уздрить та й заб'є. Митруньо не порозумів ці слова, тому запитався:

Отже Митруньо й це не розумів.

— А ми полегоньки та й потихо,— радив проворний Грицуньо.

Хлопці послухали, бо їх дуже кортіло дістатися на той бік. Отож повиймали надламане пруття, а через то зробилася в плоті така діра, що курка могла легко пропхатися. Але такі маленькі хлопчики змістилися також, хоч і не без муки.

Перший проліз Грицуньо, а за ним другі. Лиш найменший Митруньо ліз якось попереком та й устряв у плоті. Отже, не журився тим; навпаки: голосно сміявся, бо йому було смішно, що пліт придержав його та й не пускає, так ніби грається з ним.

Що одно: у тім саду було дуже запашно, бо краями голубіли кущі бозу та червоніли кущі рож; то друге: уся земля була вистелена всіляким цвітом, що поспадав із садовини; а третє: через тінь із високих і крислатих дерев було в саду темніше,й холодніше, чим на вулиці; а четверте: коли під ногами тріснув найменший патичок, то голос стелився кругом, неначе дим по росі. Все те нагонило багато страху на старшеньких хлопчиків, що закрадались обережно, потихеньку й поволі поза дерев.

— Николко! — шептав Петрусь.— Як надбіжить пес, то не бійся, бо то молодий: він не кусає, лиш ласиться. Аби-сь закликав: "Гектор!" Чуєш?

— Добре! — відповів пошепки Николка.

Нараз усі стали, поторопіли та неначе прикипіли до місця, бо малий Митруньо так крикнув, аж відгомін пішов по саду:

— Цекайте на мене!

Грицуньо перший отямився та й прибіг до Митруня, Закусив кулак і шептав до нього:

— Тихо, бо садівник учує!

Але Митруньо не розумів це. Сіпався в плоті й говорив іще голосніше:

— Та-бо я не мозу плолізти.

— Цить, ти, чорте! — шептав Грицуньо й почав витягати Митруня.

Хоч як силувався, отже не міг сам дати ради Митру-неві. Петрусь вернувся до плота помогти Грицуневі, бо боявся стояти сам посеред саду.

За підмогою Петруся й Грицуня висунувся Митруньо з плота. Але крайка зачепилася за патик і лишилася в плоті. Митруньо вже не заперізувався, тільки взяв крайку в руки.

Старшенькі хлопці ховалися за дерева, борзенько підбігали під інше дерево й так поволі посувалися наперед. Митрунько ж ішов на виду, попри кущі рож. Крайка випала йому з рук, але він не зважав на те, лиш набирав повні жмені білого цвіту, що обпав із дерев, підкидав той цвіт догори й тішився, що платочки цвіту, неначе рій білих мотилів, літали в воздусі й сідали на траву. Хоч і не знав ховатися Митруньо, а все-таки ніхто б його не назирив іздалека. Бо заступали його китиці червоних рож і платочки білого цвіту. Його червоні личка мішалися з китицями рож, а білу сорочечку не можна було доглянути поміж роєм білого цвіту.

Отож ніхто хлопців не видів. Занюхав їх тільки молодий пес Гектор і гавкнув. Хлопці дрогнули, а малий Митруньо скривив губки до плачу.

Хоч Гектора знали старшенькі хлопці й не раз бавилися з ним, отже-таки налякалися, як він надбіг. Зі страху поприсідали, повитягали до нього руки й кликали його таким голосом, неначе просилися:

Митруньо налякався найдужче, заверещав не своїм голосом і став утікати. Не помогло нічого й накликування Грицуня, що закусив кулаки й сичав із усеї сили:

Митруньо дубонів маленькими ніжками прямо до отвору в плоті. Пес за ним. Митруньо спотикнувся й впав, а пес із розгону перескочив його. Як пролазив Митруньо крізь пліт, то з поспіху роздер на собі сорочину й покалічився в личко. Ледве живий прибіг додому.

Старшенькі хлопці залізли в бзину, позвивалися в клубочки, як їжаки, попритаювали в собі дух та наслухали, чи хто не надходить. Коли упевнилися, що нема нікого близько них, підходили далі хильцем до кухні.

Не дуже оддалік кухні ід садові росла гущавина з калини, бзини й молодих акацій. Хлопці стали собі перед тою гущавиною, готові кождого часу залізти досередини, якби грозила яка небезпека. На самім переді стояв Ни-колка, бо він перший раз "на гарбаті", тож і не знав, що його жде.

Аж вийшов кухтик надвір і скричав:

— А ви, жебраки, знов тут заважати?!

Кухтик був таки сільський і дуже ненавидів мужицькі діти.

Підбіг до Николки й ударив його в лице так, що хлопцеві пустилася кров із носа. Николка зойкнув, розплакався й побіг навмання, просто перед себе. Довго блукав поза стайні, поза стодолу та поза хліви, заки вийшов на дорогу.

Кухтик лютився далі: зняв із себе пасок і кинувся на тих трьох. Вони ніби засміялися, ніби заплакали та й розбіглися по гущавині, неначе кури перед яструбом. Але Грицуня допав-таки кухтик і тріснув його паском по шиї. Пряжка вдарила Грицуня по вусі, а там зараз набіг червоний гудз.

На крик, що з цього зчинився, вийшов грубий кухар із кухні надвір:

— Хлопці на гарбату поприходили, та я вже їх напоїв,— відповів кухтик і сміявся.

Кухар і собі ж усміхнувся:

— Лиши їх, я для них маю роботу. Ходіть сюда, хлопці, не бійтеся.

Всі три хлопці з'явилися, якби з-під землі виринули. Але для обережності поставали собі так, що кухар мимохіть заступав їх собою перед кухтиком. Кухар заздрів у Грицуня гудз на вусі.

— Це мене так кухтик парнув пряжкою,

— Трохи. Але я не такий, як Николка, що йому кров із носа пустилась, а він розплакався й утік додому: я витримаю.

Петрусеві заздро стало, що Грицуньо має чим хвалитися перед кухарем, тому похвалився також:

— А мені аби й голову провалив, то не заплачу, бо я твердий!

— Та й я твердий,— сказав Івась.

—і Красно, хлопці! А вмієте ви полоти?

— То виполете грядку буряків, а я вам потім дам гарбати.

Кухар провадив хлопців на грядку, а Петрусь використав цю хвилю, аби позбутися тих двох, тому говорив до них так голосно, що й кухар чув:

— А ти ж, один із другим, знаєш полоти? Ти лиш будеш заважати мені.

— Аді, який розумний! Я ліпше знаю від тебе.

— А йди ж ти, бо як тобі раз дам!

— А ти, підсвинку, до кого?

Оба хлопці стали супроти себе, як два когутики.

— Тихо, хлопці! — сказав кухар і показав їм грядку, що мають її полоти.

— Вони не вміють полоти,— прискаржував Петрусь. Івась і Грицуньо так налякались, аж ізблідли.

— Ми, бігме, вміємо,— присягалися щиро й билися кулаком у груди.

— Будете всі три полоти,— сказав кухар. Оба хлопці на це слово аж усміхнулися з утіхи. Кухар при відході наказував:

— А чистенько полоти, нічо бур'яну не лишати.

— Ми будемо чистенько та й борзо,-—відповіли хлопці.

Зараз-таки взялися полоти. Сквапно виривали бур'ян і один на одного наглядали, аби чистенько й хутко.

Актуальність теми дослідження. Мовні засоби гумору, іронії та сатири у структурі художніх творів привертали увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, зокрема таких, як А. Щербина, А. Макарян, Г. Почепцов, Т. Буйницька, С. Голубков, С. Походня, Ю. Борев, С. Іваненко, О. Титаренко, Дж. Сазерленд (J. Sutherland), Е. Нокс (E. Knox), Н. Нокс (N. Knox), П.К. Елкін (P.K. Elkin), Р. Ескарпі (R. Escarpit) та ін.

жніх творах Леся Мартовича.doc

Західна Україна була в економічному та політичному відношенні дуже відсталою. Все ж і тут розвивається промисловість, особливо нафтова. За рахунок швидкого розорення селян і ремісників зростає кількість трудивників. Розгортається масовий селянський рух. Зростання незадоволення селянських мас відбивалися на розвитку демократичної культури, на творчості письменників. Бурхливі події в Росії і на Східній Україні знаходили живий відгук в народних масах західноукраїнських земель. Тут зростає інтерес до передової російської культури, політичної й художньої літератури. Хоч по річці Збруч та Дністру і пролягав штучний державний кордон, що шматував живе тіло України на дві окремі частини, письменники Наддніпрянської України, яка входила до складу царської Росії, продовжують зміцнювати стосунки із західноукраїнськими діячами літератури. Величезною популярністю в Галичині користуються твори Тараса Шевченка. Там часто друкувалися східноукраїнські письменники: М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, П. Мирний та ін., одночасно виходили твори західноукраїнських письменників на Наддніпрянській Україні. Передові літератори обох частин України спільними зусиллями розвивали літературу й літературну мову, спільно боролися проти буржуазного націоналізму, занепадництва і декадансу в мистецтві.

Такими були умови, коли Лесь Мартович сформувався як письменник. Ще навчаючись у гімназії, він зацікавився творами українських, російських і польських реалістів. Вчителями й порадниками молодого письменника були Іван Франко і Михайло Павлик, а щирими друзями та соратниками – Василь Стефаник і Марко Черемшина. Лесь Мартович часто залишав уроки в гімназії, ішов по селах створювати читальні, виступати з промовами, читати демократичні газети. Він активно включився в радикальний рух, що його розгортав І. Франко[17, с. 129].

У творчості Мартовича знайшли продовження і розвиток традиції народнопоетичної сатири та гумору, а також традиції І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Салтикова-Щедріна, І. Франка, А. Чехова, Г. Успенського.

Основним джерелом тем і сюжетів письменника було тогочасне життя галицького села, в якому люди стогнали у кабалі панів, куркулів, лихварів.

Через гостру злободенність, яскраво виражену демократичну тенденційність і сатиричну спрямованість твори Мартовича не раз конфіскувала цісарська цензура, а буржуазно-націоналістичні видавці не допускали до друку. Чимало його оповідань загинуло, не дійшовши до читачів. Ті ж твори, які побачили світ, реакційна критика прагнула замовчати, а коли цього зробити не вдавалось, – вона брала під сумнів їх оригінальність та художні якості[3, с. 45].

Отже, соціально-політичні події на Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. мали бурхливий вияв у творчості Леся Мартовича. В умовах загострення відносин між різними верствами населення на Галичині соціальна сатира письменника відігравала дуже впливову роль. Викриваючи потворність суспільних відносин та моралі, твори сатирика посилювали відвагу галицьких селян за своє визволення.

« — Ану, аби так пани або крамарі,— сказав малий Микита,— то хоть най усі вимирають, що до ноги, то ніхто їм не заперечить. Хоть най їх холера витисне до лабя, то кождому зась (. )

Народ як втілення ідей демократизму, як вічна основа національного життя, як могутня сила революційного стремління в суспільстві був головним героєм Мартовичевих творів. Пригноблений соціальним ладом, знеможений податками і підневільною працею, доведений до відчаю і смерті, він мусив врешті-решт почати усвідомлювати себе соціальне. Це вже не ті нечитальники, що надіються на зміну начальства, покірні своїй долі, не сприймаючі радикальних ідей.

Суспільно-політична свідомість селянства з кожним днем зростає. Поступово народ позбувається пасивності, покірності, рабського відношення до сили і влади — вад, штучно прищеплюваних йому державою і владою впродовж віків, і тягнеться до світла, визволення і розвитку. Навіть Гриць, який ненавидів Петра, бо він був секретарем читальні, проймається до нього любов'ю і вдячністю[21, с. 48].

Мартович віддав багато сил і енергії питанню виборів до галицького сейму і австрійського парламенту, організовуючи віча, агітуючи за селянських кандидатів, виступаючи з публіцистичними статтями і художніми творами. Вибори були одною із найважливіших соціально-політичних проблем в Галичині. Австрійська конституція не давала ніяких політичних прав трудящим. Існуюча куріальна (виборча) система, дія різних цензів: маєткового, віткового, осідлості, позбавлення голосу військових і жінок — все це давало привілеї великим землевласникам і буржуазії, насамперед польській шляхті. Один селянський депутат, за підрахунками І. Франка, виступав від 75 тисяч населення, тоді як один панський — від 50-ти осіб. Але й ці ампутовані права трудящих порушувались терором, шахрайством, підкупом при самих виборах.

Не дивно, що австрійська конституція з її фальшивими словами про рівність і свободу піддавалась нищівній критиці громадсько-культурними діячами, письменниками, радикальною пресою. Оповідання Мартовича засвідчують, як багато зробив він у вирішенні завдання всебічного політичного викриття і сатиричного висміювання австро-цісарської влади з її виборчою системою та підготовки селянства до революції

Оповідання "Мужицька смерть", надруковане І.Франком у "Літературно-науковому віснику" 1898 року, – твір, який завершив становлення сатиричного стилю Л.Мартовича. Опублікувавши це оповідання, Лесь Мартович вперше виступив під повним своїм іменем, оскільки всі попередні його твори виходили під псевдо. Оповідання знаменувало народження видатного прозаїка, майстра соціально-побутового оповідання. В "Мужицькій смерті" зображена жахлива правда мужицького життя і смерті, страшна своєю оголеністю й екстремальністю ситуацій.

За формою та художнім обробленням "Мужицька смерть" - серйозна заявка на повість. Тут охоплена широка сфера селянського побутового життя і світогляду. Впадало в око, що автор покинув форму правильного оповідання, якої він дотримувався в попередніх творах, і відкрив для себе нову наративну форму, яка дозволяла аналізувати, оцінювати і уособлювати елементи суспільства, коли новий моральний принцип насильно вдерся всередину його, рятуючи і виявляючи всі потаємні суспільні хвороби. Прийом спокійної нарації з широким залученням снів, марень, внутрішнього мовлення, нове емоційне забарвлення - все це створило нову, оригінальну художню тональність і впритул наблизило сатирика до засвоєння великої епічної форми - сатиричної повісті.

У центрі твору – Гриць Банат, бідний галицький селянин, його трагічне життя, зубожіння та смерть. З восьми розділів чотири присвячені основній темі – мужицькій смерті. З погляду класичної сюжетної побудови (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація) оповідання не відповідало правилам традиційної композиції, про що йдеться й у листі редакції ЛНВ ("в мене фабула - річ другорядна і що я готовий її розводити не так поодинокими епізодами, але коли хочете, то іншими фабулами"). З перевагою трагічного в творі змінювався і сам зміст, а отже, і способи його відтворення, тому для оповідання і більшості творів Л.Мартовича підходить дефініція – "сатира без сміху". Трагічний зміст оповідання досягається комічною передачею окремих сцен і ситуацій, частина яких насичена глибоким сумом, інші пройняті гіркою іронією, проте всі вони викликають сміх. В одних випадках цей сміх виступає як вияв жалю, співчуття, в інших - як вияв глуму. Поєднання трагічного й гумористичного є особливістю цього оповідання. На грані, де вони перехрещуються, Мартович часто досягає великого художнього ефекту, створюючи картини й образи, що вражають своєю емоційністю. Уміння подавати найсильніші за психологічним напруженням сцени з народного життя в легко сприйманому гумористичному освітленні — це одна з тих рис, що відрізняє його від Стефаника, трагізм у творах якого — суворий і безпощадний. Мартович намагався видобути з душі селянина, крім трагічних, ще й лагідні тони, розкрити всю гаму почуттів і настроїв своїх героїв з народу. Душа письменника була особливо чуйною до світлих, оптимістичних виявів внутрішнього світу трудівника-прикарпатця, світу, затьмареного темнотою, тяжким безпросвітком, крізь який не так легко проривалися ласкаві промені добродушного мужицького гумору.

Повільне конання Гриця, який помирає тяжкою мужицькою смертю, розтерзаний страшними думами про безрадісну долю своєї родини, Мартович подає на широкому соціальному тлі, підсилюючи похмурими побутовими сценами, вставними епізодами трагічне звучання твору.

Сцену марення Гриця на смертній постелі Мартович увів з метою протиставлення в той час нездійсненної мрії знедоленого селянина про людське життя жахливій дійсності, що охопила його, як спрут, своїми смертельними кліщами. Гриць помирає як пролетар, залишає напризволяще дружину, дітей, помирає не так, як статечна людина, а як бездомний злидар. Мартовича цікавив соціальний, філософський підтекст мужицької смерті, саме такої смерті, яка не має права настати привселюдно, а мусить прийти ніби крадькома від родини, бо вона веде за собою її розорення, зубоження. Тому-то Гриць до самого сконання не признавався, що вмирає, бо відчував, що не мав морального права вмирати.

Характерно, що в таку дуже скорботну сцену, як похорони Гриця, Мартович вводить гумористичні епізоди й деталі, ніби зм’якшуючи ними напруженість ситуації, певною мірою переводячи її в русло буденних побутових обставин, характерних для селянського середовища.

Самобутність письменника виявилася як у постановці теми, так і в її висвітленні. Трагедія смерті селянина в умовах класового розшарування на селі та зубожіння має глибокий соціально-психологічний підтекст, набирає символічного характеру.

Творчість Мартовича початку XX ст. охоплює порівняно короткий історичний проміжок часу. Вона не зазнала такої ідейно-художньої еволюції, що давала б нам підставу виділяти певні періоди в життєво-творчому шляху письменника (такі періоди можна окреслити у Стефаника й Марка Черемшини та інших галицьких і буковинських прозаїків). Тому-то ідейно-художній аналіз спадщини Мартовича початку 900-х pp. вважаємо доцільним вести за тематичними циклами його творів, враховуючи при цьому, цілком зрозуміло, відповідні історичні обставини й хронологічну послідовність написання творів.

Зміст

1 Життєпис
2 Літературна творчість
3 Твори
4 Видання
5 Вшанування
6 Див. також
7 Примітки
8 Джерела та література
- 8.1 Література
9 Посилання

Життєпис [ ред. | ред. код ]

1898-го перебрався до Львова, також перевівся, хоч і з проблемами, на навчання до Львівського університету. В цей час розпочався етап інтенсивної творчості, його твори стали систематично друкувати у львівських газетах і часописах. Працював у Львові, Дрогобичі, Городку і Стрию.

Починаючи з 1905 року, важко хворів. Його навістив одного разу І. Франко. Після закінчення екстерном навчання у Львівському університеті 1909-го отримав диплом адвоката і відкрив власну невелику адвокатську контору. У 1910 році після погіршення стану здоров'я, не маючи можливості виконувати свої професійні обов'язки, припинив адвокатську практику, яка й до цього не приносила значних прибутків.

З 1911 жив у селі Зарубани (тепер Яворівського району на Львівщині) у свого товариша І. Кунціва. Співпрацював з кількома львівськими періодичними виданнями. У 1914 році здобув науковий ступінь доктора права Львівського університету.

Однак стан здоров'я з кожним днем погіршувався. Помер 11 січня 1916 у селі Зубейки (Жовківського району Львівської області), похований у сусідньому селі Монастирок.

Літературна творчість [ ред. | ред. код ]

Лесь Мартович — автор 27 оповідань [2] .

Свої новели з селянського життя Лесь Мартович писав покутською говіркою української мови.

Твори [ ред. | ред. код ]

Корпус літературних творів Леся МАРТОВИЧА

Лумера
Іван Рило
Винайдений рукопис про руський край
Мужицька смерть
За топливо
За межу
Ось поси моє
Зле діло
Стрибожий дарунок
Відміна
Гарбата
Грішниця
Хитрий Панько
Квіт на п'ятку
Війт
Смертельна справа
Булка
Прощальний вечір
Народна ноша
Забобон

Видання [ ред. | ред. код ]

Перші видання Леся Мартовича побачили світ за сприяння його друзів та прихильників. Вже пізніші свої збірки він редагував та публікував самотужки чи при частковій підтримці видавців. Значного всплескучи фурору ці видання не привносили, хіба що в колі поціновувачів отримали належну увагу. До того ж, Лесь Мартович, як автор, маючи чимало друзів в різних тогочасних тижневиках й альманахах,їм на догоду, практикував анонсовані публікації (кілька оповідок в різних виданнях) перед друком повноцінної збірки-книжки.

Загалом,за життя автора, світ побачило лише 5 книжок-збірок Леся Мартовича:

Посмертні видання Леся Мартовича були малочисельними, давалися взнаки тогочасні протирічливі часи, коли українське суспільство опинилося, кількаразово, на роздоріжжі свого розвитку.

В радянську епоху публікація творчості Мартовича отримала новий поштовх (через ідейно-соціальну призму). Водночас, редактори частвово видозмінювали тексти, йдучи на догоду новітнім цензорам (вилучаючи чималі шматки текстів, змінюючи слова та зміст в ідейну площину). Незважаючи на численні корекції, саме маштабність передруків покутського автора, знову спонукала говорити про нього, як одного з яскравих представників літератури України.

Вшанування [ ред. | ред. код ]

На честь Леся Мартовича:

встановлено памятник біля літературно-меморіального музею в селі Торговиця.
названа вулиця у Львові, Чернівцях, Городенці, Дрогобичі, Калуші, Глушкові, Городку та в багатьох інших містах та селах західної України.
у будинку, в якому жив Лесь Мартович в селі Зубейки, наразі міститься школа та бібліотека, на якій встановлена меморіальна дошка.
в Україні проводиться літературний конкурс його імені.

Склалося так, що самобутня постать Леся Мартовича в українському письменстві початку нашого століття досить довго залишалась в тіні. За життя письменника не вийшла і половина того, що він створив. Літературна критика зігнорувала його оригінальний талант, записавши такого неповторного гумориста й сатирика на правах учня в новелістичну “школу” Стефаника. Художня спадщина Леся Мартовича й досі повністю не зібрана, достатньо не вивчена.

В українській літературі Лесь Мартович є неперевершеним гумористом-сатириком. Художню спадщину письменника складають 27 оповідань, повість “Забобон”. Декілька наукових розвідок і рецензій, низка публіцистичних статей, невелика група листів.

Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в с. Торговиця Городенківського району на Івано-Франківщині. Як свідчив Василь Стефаник, дотепність і розважність український гуморист одержав у спадок від батька, розумного чесного хлібороба.

Навчався у Коломийській та Дрогобицькій гімназіях і майже весь час в одному класі з Василем Стефаником. “Мартович був надзвичайно здібний, - згаду. Стефаник. – Вже в четвертому класі гімназії писав поезії проти учителів, повні злоби й насмішки”.

Перше оповідання “Нечитальник” (1889), видане окремою брошуркою, залишилось непомічене критикою Анонімний дебют Мартовича залишився майже невідомим. Справжній літературний виступ молодого письменника відбувся у 1898 р. на сторінках “Літературно-наукового вісника”, коли побачила світ його “Мужицька смерть”. Як письменник із своїм світосприйманням, вже виробленою манерою письма Мартович виступив у трьох збірках: “Нечитальник” (1900), “Хитрий Панько і інші оповідання” (1903), “Стрибожий дарунок і інші оповідання” (1905). Після смерті письменника в різних виданнях появилися такі твори, як “Забобон”, “Пророцтво грішника”, “Жирафа та Ладо”, “Народна ноша”, “Винайдений рукопис про руський край” а інші, що розкрили нові, уже істотні риси його літературного портрета.

Як автор названих вище трьох збірок, Мартович зайняв визначне місце в літературному процесі Галичини й Буковини.

Період активної літературної діяльності Мартовича припадає на невеликий проміжок часу – 1898-1905 рр.

В наступне п’ятиріччя Лесь Мартович, за дуже незначними винятками, нічого не писав. У його творчості була перерва, причини якої слід шукати і в тогочасних суспільно-політичних обставинах, і в самому характері, і в психічному стані автора, якого хвороба та злигодні життя інколи приходили до відчаю, і він кидав перо. Але і в цей період Мартович не випадав з літературного процесу: після виходу останньої прижиттєвої збірки твори письменника передруковували різні періодичні видання; до деяких, особливо гострих, його оповідань (“Війт”, “Смертельна справа”, “Хитрий Панько” та інших) була привернута увага прогресивної громадськості, оскільки вони знавали цензурних заборон, навколо них виникали суперечки навіть в австрійському парламенті.

Переклади творів Леся Мартовича російською та іншими слов’янськими мовам свідчили про те, що його творами зацікавилися не лише на Україні, а й за її межами.

Крім названих вище збірок і повісті “Забобон”, у спадщині Мартовича знаходимо багато цікавих, але на жаль остаточно незакінчених творів, над якими працював в останні роки життя. Серед них – повість “Село Підойми”, драма “Політична справа”, що вперше були надруковані Юрієм Гомо раком у 1943 році в підготовленому ним зібранні творів письменника.

Отже, у творчості Леся Мартовича можна визначити такі періоди літературного доробку: публікації 1889-1905 років, здійснені самим автором; прижиттєві передруки його творів і їх переклади різними мовами;

окремі посмертні публікації раніше невідомих творів (низка оповідань, повість “Забобон”);

видання спадщини письменника (різні за своєю повнотою і науковим рівнем підготовки текстів) післяреволюційного й післявоєнного часу.

Лесь Мартович належить до тих українських письменників, у творчості яких яскраво відображені важливі сторони соціально-національного й громадсько-культурного життя галицької групи українського народу. Письменник писав, головним чином, про життя українських прикарпатських селян, проте, на відміну від Василя Стефаника і Марка Черемшини, в його творчості охоплено ширину західноукраїнську етнографічну територію. Якщо в ранніх оповіданнях, зокрема в “Мужицькій смерті”, йдеться про характерні риси життя й побуту населення Покуття, то в пізніших творах, особливо у повісті “Забобон”, письменник відтворює картини народного життя з Рава-Руського повіту (тепер Львівської області), де він довгі роки жив і працював.

У мові творів Мартовича значною мірою відбилися характерні особливості говірок цих районів західних земель України, особливо Покуття. У а “Нечитальник” і “Мужицька смерть”, так само, як і у багато інших творах прозаїка, є виразне діалектно-локальне забарвлення. Мартович писав тогочасною українською літературною мовою, але з метою повнішого відображення душевного світу своїх персонажів, переважно селян Покуття, щедро користувався покутською говіркою, більше того, належав до тих письменників, які утвердили й право на існування в західноукраїнському відгалуженні нашої літератури.

Творчості Леся Мартовича характерна політична сатира. Центральною проблемою його творів є проблема соціальної й національної самосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти австро-угорського поневолення, викриття антинародної суті буржуазно-поміщицьких інституцій.

Лесь Мартович – один з найкращих у нашій літературі знавців села, побуту й психологій трудівника-селянина. У своїй сукупності його твори дають широку й глибоку картину життя різних верст галицького села на межі двох століть, розкривають соціальні процеси й культурно-освітні зрушення, що в той час у ньому відбувалися.

У ставленні до села письменник, як і його побратими Стефаник і Черемшина, був безкомпромісним: всі серцем люблячи тих, хто “ллє свій піт і кров, кого гнетуть окови” (Франко), піднімаючи на їх захист полум’яне слово, Мартович висміював індивідуалізм певної частини селянства, їх рабську покірливість і пасивність. Він намагався збудувати в них почуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Звідси в його творах стільки душевного тепла до людини-трудівника, яка шукає шляхів скинути з себе кайдани соціального духовного поневолення, звідси такий рішучий осуд тих, хто покірно гне свою спину.

Село для Мартовича – і болюча рана, і світла надія. І такі його твори, як “Мужицька смерть”. “Хитрий Панько”, “Смертельна справа”, “Війт”, “Забобон” та багато інших – цьому яскраве свідчення.

Якщо мужицький світ письменник мав за що любити, мав і за що осуджувати панський світ, тих, хто жив з народної кривди, він тільки ненавидів, викривав їх своїм пристрасним сатиричним словом.

Мартович протиставляв їх один одному, розкривав той непримиренний антагонізм, що існував між пригнобленими й пригноблювачами. Тому твори Мартовича, крім ідейно-художньої вартості, мають ще й важливе значення як документи часу, соціального стану трудящих верств галицького села кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Письменник був талановитим гумористом і сатириком, який умів сміятись крізь сльози, смітися тим здавленим у горлі мужицьким сміхом, від якого стає моторошно, бо це сміх – болючий, трагічний. Лесь Мартович рідко коли вдавався до розважального безпредметного гумору. Сміх, іронія, сарказм і Мартовича – соціально значимі, політично вагомі, вони для письменника є гострою зброєю в боротьбі зі злом і несправедливістю. Сатира Мартовича в її найгостріших виявах має виразно політичний характер, своїм вістрям спрямована проти основ буржуазного устрою, австро-угорської системи виборів, проти поневолювачів народних мас.

Особливістю гумору й сатири Мартовича є їх щиро народний характер, велика різноманітність образотворчих засобів і прийомів. Прекрасно знаючи усну народну поетичну творчість, Мартович широко використовує фольклорні сюжети, народний гумор, що б’є в його творах живим джерелом. Дійовими особами багатьох оповідань письменника є народні оповідачі, від імені яких ведеться розповідь. Лесь Мартович був великим майстром відтворювати в суді народного гумору побутові сцени з народного життя. Вони вражають прекрасним знанням звичаїв, поведінки, психіки трудової людини.

Читайте также: